Найсерйозніша конституційна криза Іспанії з часів переходу країни до демократії в 1970-х роках породжує більше суперечок про суверенітет і демократичну стабільність навіть більше, ніж Брекзіт. І дванадцять підсудних, колишніх посадових осіб каталонського уряду, членів парламенту і лідерів громадянського суспільства – не єдині, кому буде винесено вирок. Сама життєздатність демократичних держав з множинним громадянством також під питанням. По суті, випробування Іспанії полягає в тому, чи зможуть демократичні країни впоратися з глибокими розбіжностями між своїми громадянами та зберегти свою прихильність демократії.

Перед вимогами виборців про більшу автономію, про права на визнання, навіть демократичні держави часто піддаються спокусі відреагувати на націоналістичні вимоги своїм авторитарним націоналізмом, часто непривабливим і в кінцевому підсумку викликає чвари в народній «єдності». Звідси і привабливість популістського націоналізму в усьому світі. Це особливе випробування для Іспанії, де, на додаток до історично невирішеного взаємозв’язку з фашизмом, ультраправа партія Вокс стала новою політичною силою, яка виступає в якості «народного обвинувача» на суді і разом з іншими правоцентристськими партіями намагається підштовхнути каральні заходи в підході держави по відношенню до незалежності Каталонії. Мітинг, що проходив минулого тижня, організований цією партією, дав зрозуміти, що це війна конкуруючих між собою видів націоналізму.

Політолог Бенедикт Андерсон (Benedict Richard O’Gorman Anderson) популярно визначив націю як «уявну політичну спільноту», групу людей з національною приналежністю, яка одночасно розділяє їх та пов’язує з тими, з ким вони, ймовірно, ніколи і не зустрінуться, але кого сприймають як співвітчизників. Але якщо ми уявимо наших співвітчизників крізь призму засобів масової інформації, дискусій і загальної культури, як визначив Андерсон, то не дивно, що наші політичні спільноти стають все більш роздробленими і племінними. У 2005 році не більше 12% каталонців підтримали незалежність. Більшість вважали себе належними до двох сумісним політичним співтовариствам – Каталонії та Іспанії. З 2012 року підтримка незалежності Каталонії коливалася між 45 і 50%.

Так що ж трапилося з прихильністю каталонців до Іспанії? Хтось вказує на запеклу політичну боротьбу, що почалася в 2005 році за прийняття переглянутого положення про автономію – директивного документа регіону згідно з Конституцією Іспанії. Протягом декількох років законодавчий акт обговорювалося і переглядався, приймався і каталонським, і іспанським парламентами, був схвалений громадськістю та підтриманий на той момент президентом Іспанії Хосе Луїсом Родрігесом Сапатеро. Потім, в 2010 році, велика частина акту була відхилена Конституційним судом. Це рішення і супутні дискусії загострили старі та нові антипатії, привели більше каталонських сепаратистів до політичних посад і прискорили погіршення відносин між Каталонією і Іспанією.

1 жовтня 2017 року регіональний уряд Каталонії провів референдум про те, чи повинна Каталонія відокремитися від Іспанії і сформувати незалежну республіку. На основі цього неоднозначного голосування, в якому не брали участь багато з тих, хто виступав проти незалежності, Каталонія проголосила свою автономію. Іспанія анулювала референдум і використовувала конституційний «крайній засіб» щоб розпустити каталонський парламент. На цьому все могло б закінчитися або, принаймні, розрядитися. Але Іспанія протистояла регіональному націоналізму своєю власною і всіма силами держави: поліцією, тюрмою і твердою рукою кримінального законодавства.

Так само, як Брекзіт – це британська «драма відступу», як зазначив Фінтан О’Тул в «Гардіан» (The Guardian), даний конфлікт знаменує собою кульмінацію іспанської драми примусового приєднання. Обидві драми сповнені ненавмисними парадоксами і неконструктивним націоналізмом. Вимагати приєднання Каталонії в ім’я сильної, унітарної Іспанії і одночасно утримувати в слідчому ізоляторі своїх політичних і громадянських лідерів протягом року, погрожуючи їм десятиліттями тюремного ув’язнення – дані дії приречені на зворотний ефект. З іншого боку, не може бути, щоб референдум про незалежність Каталонії був просто демократичною вправою, політичним виступом або гамбітом, щоб змусити Іспанію переглянути автономний статус Каталонії, як нерідко наполягають захисники. Можливо, це було всім цим одразу, – також і політичним актом відділення, який повинен був мати наслідки.

Так чи був референдум про незалежність законним? Майже впевнена відповідь – ні, не був. Іспанія, як і більшість країн, не надає конституційних або чітких правових алгоритмів для відділення. А тому Конституційний суд оголосив референдум неконституційним ще до його проведення. Але чи було це злочином? Знову ж таки, майже точно – ні, не було. Не так давно Іспанія декриміналізувала несанкціоновані референдуми, в зв’язку з чим підсудним пред’явлені звинувачення в заколоті і підбурюванні. Але заколот, найістотніше звинувачення, передбачає насильство в зв’язку з проголошенням «незалежності будь-якої частини національної території». Цілком очевидно, що єдине справжнє насильство було застосоване національною поліцією, відправленою, щоб примусово зупинити референдум.

Хоч це і законодавча драма, закон не в змозі відповісти на найбільш нагальні питання, які стоять перед Іспанією і такими ж багатонаціональними і роздробленими демократіями. В Іспанії, як і в Сполучених штатах, закон, зокрема суди, покликані вирішувати серйозні розбіжності. Швидше за все, судовий процес в Іспанії продемонструє, що зали суду не тільки є не дуже ефективним майданчиком для мирного врегулювання, але вони також можуть зміцнити наші невдоволення. Це може послужити ще одним уроком: чим більше політизується відбір суддів, тим менш надійними стають суди і тим менш ефективними виявляються ті рішення, які ми просимо їх прийняти.

Головне питання полягає в тому, яким чином ми можемо мирно жити разом або як можемо розійтися цивілізовано. Це питання, яке стоїть перед кожною демократією, оскільки всі сучасні держави в наші дні є багатонаціональними; вони включають в себе багато політичних спільнот і різних національних меншин, що відрізняються від більшості через расу, релігію, мови або культури. Це відноситься і до незалежної Каталонії. Половина населення країни як і раніше глибоко прив’язана до Іспанії, а іммігранти і нові мовні меншини вимагають дотримання прав, визнання і, можливо, відділення. Націоналізм процвітає в мріях, до яких ми всі тяжіємо, в ностальгічних снах про пережиті страждання або майбутню велич; але націоналістичні фантазії не можуть створити єдності і часто руйнують її.

Протести і нестійкість плюралістичних демократій походять від тяги як до політичної стабільності культурно різноманітної країни, так і до прав внутрішніх груп зберігати і відстоювати свою культурну самобутність. Саме вимоги плюралізму знаходяться перед Іспанією на даний момент. Її здатність визнавати і підживлювати цей плюралізм, не наражаючись загрозам з його боку, визначить, чи здатна Іспанія відстояти свою демократію і адаптувати її до XXI століття.

  • Автор: Наомі Мезей – професор права в Джорджтаунському університеті, де викладає національну самосвідомість і культурну ідентичність. В даний час – запрошений вчений в Університеті Помпеу Фабра в Барселоні.
  • Джерело: www.washingtonpost.com/opinions/2019/02/12/its-not-just-catalan-separatists-democracy-is-also-trial-spain/?noredirect=on&utm_term=.a88b5f7fc8a1

Facebook Comments