Не дарма мільйони українців розчаровані політиками, які керують країною з часу продемократичній Революції Гідності 2014 року. Після цього національного повстання по Україні пролетів свіжий вітер надії на зміни, який призвів до поліпшень в багатьох сферах суспільного життя. Але, на жаль, в повітрі як і раніше висить їдкий домайданівський запах корупції у вищих ешелонах влади, відсутність прозорості та олігархічний вплив на владу і бізнес.

Крім цього, вже шостий рік тривають боротьба України з Росією та проросійськими сепаратистами на Донбасі. Схоже, що перспектив мирного врегулювання, яке дозволило б реінтегрувати регіон в державні структури України на умовах, прийнятних для всіх сторін конфлікту, в найближчому майбутньому практично немає. Шансів на те, що Москва може відмовитися від Криму ще менше.

Тож 31 березня Україна проведе свої президентські вибори в якості держави з половинчастими реформами, усіченою територією, фінансово виснажливою війною з більш сильним і могутнім сусідом, який час від часу ставить під сумнів право України на незалежність і власну національну ідентичність. Але варто оцінити, що українські вибори, незважаючи на ці непрості обставини, будуть по-справжньому конкурентними.

Цього не можна сказати про недавню «виставу», гру в демократію, яку називають президентськими виборами в Росії. Проблема в Україні полягає не в тому, що політична конкуренція на вищому рівні – це свого роду ілюзія, як і в Росії. Навпаки, більшість виборів, проведених з моменту здобуття Україною незалежності в результаті розпаду Радянського Союзу в 1991 році, були вільними і проводилися в умовах напруженої боротьби. Але наступні президентські вибори настільки непередбачувані, що, схоже, 21 квітня буде проводитися другий тур. Не менш жвавими будуть і парламентські вибори, які намічені на жовтень.

Занепокоєння, скоріше, викликають особи трьох провідних кандидатів. Це Петро Порошенко, олігарх-мільярдер, який зробив свої статки на виробництві шоколадних цукерок і, перемігши на президентських виборах у 2014 році, тепер йде на другий термін. Юлія Тимошенко – колишній прем’єр-міністр і популіст, яка за часів проросійського президента-попередника Петра Порошенко перебувала в ув’язненні. Третій – Володимир Зеленський, гуморист і актор, який не має політичного досвіду, який користується тим, що виборці розчарувалися в українській політиці. Немає ніякої впевненості в тому, що хтось із них відмовиться від укорінених в Україні звичок відкритого і завуальованого правління олігархії.

Петро Порошенко, відмовившись від реформістської риторики, завдяки якій він прийшов до влади після революції Майдану, тепер проголошує консервативний патріотичне гасло «Армія, мова, віра». З огляду на те, що збройні сили належать до числа найнадійніших в Україні структур, він не упускає можливості покрасуватися у камуфляжі. Аналогічним чином він рекламує і свій успіх, який дозволив йому домогтися визнання незалежної від Москви Української православної церкви.

Передвиборна кампанія Петра Порошенка заснована на питаннях національної безпеки і ідентичності. Як найбільш прозахідноорієнтований з цих трьох кандидатів, він говорить, що всім серцем прагне до того, щоб Україна увійшла до складу НАТО і ЄС. Проте як і раніше є підозра, що він користується прозахідною риторикою і посилається на умови воєнного часу, щоб відвернути увагу від своєї нездатності здійснити більш глибокі реформи в сфері державного управління, політики і бізнесу. Крім того, Петро Порошенко допустив, щоб у відносинах з сусідами, такими як Угорщина і Польща, виникла напруженість, що навряд чи поліпшує перспективи заявленої ним мети – інтеграції з Заходом.

Подібні сумніви існують і щодо Юлії Тимошенко. Під час Помаранчевої революції в Україні (2004-2005 роки) вона була уособленням свободи і модернізації, але сьогодні це вже не так. На початку лютого вона накинулася на міністра охорони здоров’я, реформатора, якого поважають за боротьбу з корупцією – Уляну Супрун, яка народилася в США і нібито була «надіслана іноземцями … для експериментів над українцями».

Більш того, західні партнери країни турбуються, що вона буде стримувати або зверне назад реформи до непрозорого минулого енергетичної галузі України.

Що ж стосується Володимира Зеленського, він відомий завдяки комедійному телесеріалу «Слуга народу», в якому він грає вчителя, який раптово став українським президентом. Менш комічними є його туманні зв’язки з відомим олігархом Ігорем Коломойським. Ці зв’язки, а також його явно поверхове знання основних проблем України, викликають питання про те, хто буде вести шоу, якщо гумориста оберуть президентом.

З часів 2014 року Україна пройшла довгий шлях, і не в останню чергу завдяки підтримці США і Угоди про вільну торгівлю з ЄС, яке забезпечує реальні вигоди для економіки. Проте ще більш важким завданням буде збереження цих тенденцій після виборів цього року, які загрожують ризиком виникнення нових перешкод для сумлінного управління.

  • Автор: Тоні Барбер (Tony Barber)
  • Джерело: https://www.ft.com/content/3ad4b94e-39b5-11e9-b72b-2c7f526ca5d0

Facebook Comments